Пацієнти

В серпні вперше в свідомому житті я потрапила в лікарню , де пролежала тиждень. Як тільки змогла ходити, єдине що я хотіла - це щоб тато приніс фотоапарат. Дітки навколо мене були такі різні і ,вже на той час, рідні мені. Це те чим хочеться і не хочеться ділитись,бо боюсь байдужості. Коли я дивлюсь на ці знімки то думками вже десь дуже далеко і не вистачає слів.








Часом в житті бувають такі події, переживши які, всередені щось перемикає, і ти починаєш бачити і чути все трошки інакше. Ніби ,збившись, повертаєшся на правильний шлях. Я не говорю про клінічну смерть чи ще якесь горе. Але через певні неприємності Бог показує наскільки ми безпорадні в цьому світі без Нього. І так хочеться, щоб коли проблеми минули, люди не забували.